В. Литвиненко: Усе моє життя — на льоду https://www.mournhockey.com.ua Стрічка коментарів сторінки Cotonti Wed, 11 Mar 2026 07:13:29 +0200 Сторінка що коментується В. Литвиненко (Фото: УМ)На минулорічному чемпіонаті світу в Словенії, за підсумками якого українські хокеїсти вилетіли вже в третій за рангом дивізіон, наша збірна була найбільш віковою командою. Вітчизняний хокей і досі тримається на старому багажі, який ми отримали після розпаду СРСР. Водночас в останні два сезони в Україні активно намагаються вдихнути нове життя в хокейне господарство, яке майже 20 років було в занепаді. Одним із представників нової генерації — таким собі хокейним проліском — став «Білий барс». Попри непереконливі спортивні результати, цей клуб — один із небагатьох, який має і ДЮСШ, і арену, і власну базу.
Про становлення білоцерківської команди «УМ» розпитала в капітана «Білого барса», ветерана українського хокею Віталія Литвиненка.

«Молоді партнери кличуть мене Віталій Іванович»

— Пане Віталію, у свої 42 роки ви — один із найстарших гравців Професіональної хокейної ліги. Скажіть, у чому секрет спортивного довголіття?

— Рецепта як такого в мене немає. На сьогодні виходить так, що в українському хокеї не так багато молоді, яка може витіснити ветеранів зі складу вітчизняних команд. ПХЛ — дуже вікова ліга. І я граю в ПХЛ через брак конкуренції з боку підростаючої зміни.

— Хай там як, а в «Білому барсі» поруч із вами — багато молоді. Напевно, вам як капітану доводиться проводити багато педагогічної роботи?

— Основну роботу, звичайно, виконує тренерський штаб. Якісь підказки я можу робити хіба що під час гри. Загалом, головна проблема юних хокеїстів полягає в тому, що в матчі вони забувають про тактику й ігрову дисципліну. Грають у так званий «молодіжний» хокей, де переважають емоції. Ми ж намагаємося охолодити їхній запал, зробити їхню гру більш зрілою. Але це не так просто. Власне, через такий «молодіжний» хокей ми «втратили» кілька матчів. За рахунком могли б дотиснути суперника, але через дитячі помилки не змогли цього зробити.

— Зазвичай у молодих колективах ветерани перебувають на особливому становищі. Як до вас звертаються молоді хокеїсти?

— Іще коли я працював з Анатолієм Степанищевим, він, напевно, з етичної точки зору, наполягав на тому, щоб молодь зверталася до старших партнерів, яким було під сорок, на ім’я і по батькові. Спочатку ми це сприймали жартома, але тепер це «приросло» до мене, й мене кличуть Віталій Іванович.

— І як ви до цього ставитеся?

— Ми всі граємо за одну команду, тому називати когось по батькові — здається, перегин. Але всі вже звикли, і тепер на це особливо ніхто не звертає уваги. І я також.

«У Білій Церкві люблять хокей»

— На відміну від першого чемпіонату ПХЛ, нинішній, другий за ліком, — відчутно здав. Немає особливої інтриги, немає телетрансляцій, через фінансові проблеми лихоманить і турнір, і самі команди. Проте явний аутсайдер — «Білий барс» — при цьому вчасно сплатив до ПХЛ оргвнески, отримав нову льодову арену... То у вас хороша підтримка?

— Команда перебуває на етапі становлення, однак це їй не заважає бути в центрі уваги білоцерківських вболівальників. На всіх матчах за нашою участю збирається повна арена. Ми хоч і програємо, але їхню підтримку відчуваємо дуже добре.

Мені здається, що саме в Білій Церкві — найкращі вболівальники серед клубів ПХЛ.

Можливо, просто в інших містах хокей уже приївся. Пам’ятаю, що в Харкові, коли там усе тільки починалося, теж був великий ажіотаж.

Від самого початку планувалося, що в «Білому барсі» буде вся необхідна клубна система — від дитячо–юнацької школи до дорослої команди. (Цей план втілюється в життя президент ХК «Білий барс» — 37–річний бізнесмен Костянтин Єфименко, колишній міністр транспорту, екс–заступник міністра інфраструктури. — Авт.).

На наші матчі приходить багато дітей, і до нас, хокеїстів, уже кілька разів зверталися мами, запитуючи, де можна записати дітлахів у секцію. У місті є досить сильний аматорський чемпіонат. Крім того, в Білій Церкві багато людей просто приходить на масове катання.

— А вам — як уродженцеві Харкова — не пропонували пограти за тамтешнє «Динамо», яке відродилося і з нинішнього сезону заявилося до ПХЛ?

— Насправді моя поява в «Білому барсі» була досить несподіваною. Зателефонував Костянтин Буценко (колишній партнер по «Соколу», нині головний тренер «ББ». — Авт.) і попросив допомогти команді. А так у мене не було інших пропозицій від українських клубів.

— Уже звикли до нового міста?

— Поки добудовують клубну базу, в Білій Церкві ми лише граємо домашні матчі. Але до кінця лютого обіцяють завершити ремонт, і вже тоді команда повністю перебазується до Білої Церкви.

«Тренерові збірної потрібен час»

— Упродовж тривалої кар’єри ви пограли в Харкові, Тольятті, Ярославлі, Нижньому Новгороді, Гомелі, Києві. Як вважаєте, де був ваш зірковий час?

— Переважно мої спогади пов’язані з Ярославлем. Адже там, граючи за «Локомотив», я провів найбільшу частину своєї кар’єри. Змагання в сильному чемпіонаті, вдалі виступи за збірну України — це все збіглося з моїм перебуванням у Ярославлі.

— А зараз стежите за російським чемпіонатом?

— Не дуже пильно, але якщо дозволяє час і є цікавий матч КХЛ у телепрограмі, то можу переглянути.

— У складі збірної України ви закинули найбільше шайб. Чи зібрали колекцію із гумових дисків, які влітали у ворота суперників?

— На чемпіонатах світу судді ігровий інвентар не віддають. Навіть коли капітан разом із гравцем, який уперше в кар’єрі відзначився голом, просять шайбу на пам’ять, арбітри не завжди йдуть назустріч. Раніше про це взагалі навіть говорити не хотіли.

Зате майже з усіх чемпіонатів світу в мене залишилися фуфайки, в яких грала збірна України. У команді була традиція — після кожної першості світу хокеїстам залишали комплект форми.

— У складі «синьо–жовтих» ви виступали на 13 чемпіонатах світу. Тренери збірної змінювалися й тоді, а тепер — узагалі щороку. Як вважаєте, це правильне рішення?

— На мою думку, щороку змінювати тренера збірної — неправильно. Потрібно обрати спеціаліста і дати йому принаймні два роки на роботу з командою.

До прикладу, коли юніорська збірна Олександра Годинюка невдало виступила на чемпіонаті світу — тренера не звільнили, й уже на наступних ЧС його команда почала виконувати поставлені завдання. Але в першій команді головному тренерові другого шансу не дають. Скажімо, Анатолій Хоменко підписував довгостроковий контракт, однак після осічки на ЧС угоду розірвали.

Власне, бувають же у збірних і невдалі турніри. І якщо видно, що команда прогресує, додає по грі, то, думаю, тренерові треба дати більше часу.

«В Україні молоді хокеїсти нікому не потрібні»

— У нинішньому чемпіонаті ПХЛ раз по раз спалахують фінансові конфлікти, і в багатьох уболівальників склалося враження, що не всі команди готові дограти першість до кінця. Скажіть, як почуваєшся в умовах, коли хочеться займатися улюбленою справою, знаючи, що можеш і не отримати фінансову винагороду?

— Завжди є вибір. Ті, хто не хочуть грати в таких умовах, шукають інший варіант. Хоча, насправді, я не пам’ятаю такого року, щоб було стільки конфліктів, пов’язаних із фінансовими проблемами. Напевно, ПХЛ на початку сезону варто було проконтролювати фінансові позиції клубів, узяти відповідні гарантії.

— Останнім часом обговорюють пропозицію щодо вікового цензу та ліміту на легіонерів у ПХЛ — мовляв, вітчизняний хокей врятує молодіжний формат. Яка ваша думка стосовно цього?

— Думаю, це питання має вирішувати федерація. І хоча багато що залежить від фінансів, очевидно, в основі такої пропозиції лежить прогрес вітчизняного хокею, точніше те, що його немає. Адже молодіжна і доросла команди не додають, а відкочуються назад.

Не секрет, що наша збірна — одна з найбільш вікових у світі. Українському хокею бракує свіжої крові. Можливо, саме з цим і пов’язана ідея омолодження ліги. З іншого боку, не виключаю, що в такий спосіб хочуть змусити тренерів працювати з молодими хокеїстами.

Подивіться на збірну України, яка нещодавно брала участь у молодіжній першості світу (U–20). Здається, лише п’ятеро хокеїстів грають у своїх клубах. Решта змушені закінчувати з хокеєм, адже в 20 років у дорослу команду їм ще рано, а просто так тримати при клубах їх не хочуть. І працювати з ними ніхто бажання не має.

Думаю, за допомогою нововведень у ПХЛ хочуть звернути увагу наставників на молодь.

— Ви вже вирішили, чим займатиметеся після завершення кар’єри гравця?

— Над цим питанням, якщо відверто, я ще не думав. Не знаю. Виходить так, що раніше, окрім хокею, в моєму житті нічого не було. Це в останні роки з’явилося трохи більше вільного часу. А раніше все життя проходило на льоду. Відтак себе я бачу тільки в хокеї.

— Маєте бажання взятися за тренерське ремесло?

— Я вже не раз переконувався, що дитячим тренером бути важко. Для цієї роботи потрібно мати неабияке терпіння. Водночас хороший дитячий тренер не завжди може успішно працювати з дорослою командою, і навпаки. У кожній роботі є своя специфіка.

Хай там як, на будь–які зміни в житті потрібно наважитися. Проте я з цього приводу нічого конкретного зараз сказати не можу.


ДОСЬЄ «УМ»

Литвиненко Віталій Іванович

Майстер спорту міжнародного класу з хокею (ігрове амплуа — форвард)
Народився 14 березня 1970 р. в Харкові.
Гравець «Білого барса» (Біла Церква). Виступав за «Динамо» (Харків), «Ладу» (Тольятті), «Локомотив» (Ярославль), «Торпедо» (Нижній Новгород), «Сокол» (Київ), «Гомель».
Багаторазовий чемпіон України. Чемпіон та бронзовий призер першості Росії.
За збірну України провів 154 матчі, набрав 105 очок (43 шайби + 62 передачі). Учасник 13 чемпіонатів світу, Олімпійських ігор 2002 р.
Зріст — 182 см, вага — 88 кг.
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Віталій Мохнач (Україна Молода, 25.01.2013)]]> Fri, 25 Jan 2013 10:09:00 +0200